Ухвала ВАСУ від 12 жовтня 2016 р. № К/800/4503/16 про визнання протиправною та скасування податкової вимоги

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И

12 жовтня 2016 року                               м. Київ                                        К/800/4503/16

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

головуючого — Веденяпіна О.А. (судді-доповідача), Вербицької О.В., Цвіркуна Ю.І.,

секретар судового засідання Корецький  І.О.,

за участю: представників позивача Яковенка В.О.,

розглянувши у судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Аграрно-виробнича корпорація «Січ»

на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 28 січня 2016 року

у справі №810/3147/15

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Аграрно-виробнича корпорація «Січ»

до Бориспільської об’єднаної державної податкової інспекції Головного управління Державної фіскальної служби у Київській області

про визнання протиправною та скасування податкової вимоги,

в с т а н о в и в :

Товариство з обмеженою відповідальністю «Аграрно-виробнича корпорація «Січ» (далі — Товариство) звернулось в суд з адміністративним позовом до Бориспільської об’єднаної державної податкової інспекції Головного управління Державної фіскальної служби у Київській області (далі — Інспекція), в якому просило визнати незаконною та скасувати податкову вимогу від 16 червня 2015  року №153-15.

Постановою Київського окружного адміністративного суду міста Києва від 03 листопада 2015 року позовні вимоги задоволено в повному обсязі, визнано протиправною та скасовано податкову вимогу від 16 червня 2015 року №153-25.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 28 січня 2016 року апеляційну скаргу Інспекції задоволено: постанову Київського окружного адміністративного суду міста Києва від 03 листопада 2015 року   скасовано; прийнято нову постанову, якою у задоволенні адміністративного позову Товариства відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, позивач подав касаційну скаргу, в якій просив його скасувати повністю,  а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

В письмових запереченнях Інспекція не погоджувалась із доводами, наведеними позивачем в касаційній скарзі, просила залишити її без задоволення, а рішення  суду апеляційної інстанції — без змін.

Переглянувши судові рішення в межах касаційної скарги, заслухавши представника позивача, перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального та процесуального права, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, виходячи з наступного.

Як встановлено попередніми судовими інстанціями, 15 жовтня 2010 року між Товариством та Бориспільською районною державною адміністрацією Київської області           (далі — Адміністрація) укладено Договір оренди земельної ділянки. Договір оренди укладено на підставі розпорядження Адміністрації від 13 жовтня 2010 року №2261 «Про передачу в оренду земельної ділянки ТОВ «АВК «СІЧ».

29 грудня 2010 року Адміністрацією винесено розпорядження № 3250 «Про скасування розпорядження виконуючого обов’язки голови районної державної адміністрації Рудя М.М. від 13 жовтня 2010 року  №2261 «Про передачу в оренду земельної ділянки ТОВ «Аграрно-виробнича корпорація «СІЧ».

Постановою Київського окружного адміністративного суду від 24 травня 2011 року у справі №2а-896/11/1070 визнано незаконним та скасовано вказане розпорядження .

Товариство зверталось до Адміністрації з проханням провести реєстрацію права власності на земельну ділянку за кадастровим номером 3220887000:03:002:0694 із зазначенням, що не проведення реєстрації перешкоджає можливості проведення реєстрації договору оренди, у відповідь на який Адміністрацією  повідомлено про подання заяви про реєстрацію права власності на зазначену земельну ділянку, яка є предметом договору оренди.

17 грудня 2013 року державним реєстратором прав на нерухоме майно прийнято рішення №9163924 про відмову у державній реєстрації права оренди на тій підставі, що земельна ділянка не зареєстрована за власником Адміністрацією.

21 березня 2014 року рішенням державного кадастрового реєстратора Управління Держземагенства у Бориспільському районі Київської області №РВ-3200066192014 відмовлено у внесенні відомостей (змін до них) до Державного земельного кадастру у зв’язку з «не відповідністю поданих документів вимогам, установленим Законом України «Про державний земельний кадастр».

06 жовтня 2014 року рішенням державного кадастрового реєстратора Управління Держземагенства у Бориспільському районі Київської області №РВ-3200082532014 відмовлено у внесенні відомостей (змін до них) до Державного земельного кадастру у зв’язку з не відповідністю поданих документів вимогам, установленим Законом України «Про державний земельний кадастр»; невідповідністю електронного документа установленим вимогам; знаходження в межах земельної ділянки, яку передбачається зареєструвати, іншої земельної ділянки або   її частини.

Постановою Київського окружного адміністративного суду від 30 лютого 2015 року по справі №810/5949/14 визнано протиправним та скасовано рішення державного кадастрового реєстратора Управління Держземагенства у Бориспільському районі Київської області 06 жовтня  2014  року № РВ-3200082532014 про відмову у внесенні відомостей (змін до них) до Державного земельного кадастру та зобов’язано розглянути заяву позивача.

05 червня 2015 року відділом примусового виконання рішень управління Державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Київській області винесена постанова про відкриття виконавчого провадження №47770890 на виконання рішення по справі                           № 810/5949/14.

Надаючи оцінку доводам позивача про відсутність у нього обов’язку сплачувати орендну плату за земельні ділянки державної і комунальної власності, колегія суддів звертає увагу на наступне.

За змістом підпункту 14.1.136 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності — обов’язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (далі у розділі XIII — орендна плата).

Відповідно до пунктів 288.1-288.4 статті 288 Податкового кодексу України підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки. Платником орендної плати є орендар земельної ділянки. Об’єктом оподаткування є земельна ділянка, надана в оренду. Розмір та умови внесення орендної плати встановлюються у договорі оренди між орендодавцем (власником) і орендарем.

Згідно зі статтею 18 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації.

З аналізу наведених норм слідує,  що обов’язок платника податків сплачувати орендну плата за земельні ділянки державної та комунальної власності виникає  саме з дня набрання чинності  договору оренди земельної ділянки, тобто з моменту його державної реєстрації.

Разом з тим, як підтверджується матеріалами справи та встановлено судами попередніх інстанцій, договір оренди земельної ділянки не набирав чинності, оскільки не здійснено його державної реєстрації,  а відтак суд першої інстанції зробив юридично правильний висновок про те, що у позивача відсутній обов’язок щодо сплати орендної плати.

Водночас, суд першої інстанції безпідставно задовольнив позовні вимоги Товариства,  огляду на наступне.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 10 січня 2013 року позивачем подано податкову декларацію з плати за землю (земельний податок та/або орендна плата за земельні ділянки державної або комунальної власності) за 2013 рік, в якій визначено річний розмір орендної плати 119 000, 00 грн. та 13 лютого 2014 року за 2014 рік, якій визначено річний розмір орендної плати 119 000, 00 грн.

У зв’язку із несплатою  задекларований розмір орендної плати Інспекцією направлено на адресу позивача податкову вимогу  від 16 червня 2015 року №153-25 про стягнення податкового боргу 178 660, 96 грн.

Надаючи оцінку твердження позивача про незаконність вказаної вимоги колегія суддів акцентує увагу на наступному.

Так, за визначеним наведеним у підпункті 14.1.153 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України податкова вимога — письмова вимога контролюючого органу до платника податків щодо погашення суми податкового боргу.

Згідно з підпунктом 14.1.175 названої статті податковий борг — сума узгодженого грошового зобов’язання (з урахуванням штрафних санкцій за їх наявності), але не сплаченого платником податків у встановлений цим Кодексом строк, а також пеня, нарахована на суму такого грошового зобов’язання.

Пунктом 54.1 статті 54 Податкового кодексу України передбачено, що крім випадків, передбачених податковим законодавством, платник податків самостійно обчислює суму податкового та/або грошового зобов’язання та/або пені, яку зазначає у податковій (митній) декларації або уточнюючому розрахунку, що подається контролюючому органу у строки, встановлені цим Кодексом. Така сума грошового зобов’язання та/або пені вважається узгодженою.

Відповідно до пункту 288.7 статті 288 Податкового кодексу України податковий період, порядок обчислення орендної плати, строк сплати та порядок її зарахування до бюджетів застосовується відповідно до вимог статей 285 — 287 цього розділу.

Так, за змістом пункту 287.3 статті 287 Податкового кодексу України податкове зобов’язання щодо плати за землю, визначене у податковій декларації на поточний рік, сплачується рівними частками власниками та землекористувачами земельних ділянок за місцезнаходженням земельної ділянки за податковий період, який дорівнює календарному місяцю, щомісяця протягом 30 календарних днів, що настають за останнім календарним днем податкового (звітного) місяця.

Пунктом 59.1 статті 59 Податкового кодексу України передбачено, що у разі коли платник податків не сплачує узгодженої суми грошового зобов’язання в установлені законодавством строки, контролюючий орган надсилає (вручає) йому податкову вимогу в порядку, визначеному для надсилання (вручення) податкового повідомлення-рішення.

Таким чином, в разі несплати грошового зобов’язання, що визначене в поданій платником податків декларації,  протягом 30 календарних днів, що настають за останнім календарним днем податкового (звітного) місяця, визначена в декларації узгоджена сума грошового зобов’язання набуває статусу податкового боргу, а відтак у податкового органу виникає обов’язок винесення податкової вимоги.

З огляду на те, що платником самостійно подано декларацію, в якій визначено річний розмір орендної  плати, який не сплачений у визначений законодавством строк, податковий орган цілком обґрунтовано та з дотриманням положень Податкового кодексу Українивиніс податкову вимогу.

Як вірно встановлено судом апеляційної інстанції та підтверджується наявними у матеріалах справи доказами, в оскаржуваній податковій вимозі допущено технічну помилку у найменуванні органу державної податкової служби (замість Бориспільської об’єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС зазначено Бориспільська об’єднана державна податкова інспекція Головного управління Міндоходів), що не свідчить про втрату правового статусу такої вимоги та те, що така вимога видана не уповноваженим органом. Наявність вказаної технічної помилки не є підставою для визнання такої податкової вимоги недійсною.

Так, підпунктом 49.11.1 пункту 49.11 статті 49 Податкового кодексу України передбачено, що у разі отримання податкової декларації, надісланої платником податків до контролюючого органу поштою або засобами електронного зв’язку, заповненої з порушенням вимог підпунктів 48.3 та 48.4 статті 48 цього Кодексу, такий контролюючий орган зобов’язаний надати цьому платнику податків письмове повідомлення про відмову у прийнятті його податкової декларації із зазначенням причин такої відмови протягом п’яти робочих днів з дня її отримання.

У силу підпункту 49.9.2 пункту 49.9 статті 49 Податкового кодексу України у разі, якщо орган державної податкової служби із дотриманням вимог пункту 49.11 цієї статті не надає платнику податків повідомлення про відмову у прийнятті податкової декларації або у випадках, визначених цим пунктом, не надсилає його платнику податків у встановлений цією статтею строк, податкова декларація, надана платником, за умови дотримання вимог, встановлених статтями 48 і 49 цього Кодексу, вважається прийнятою.

Пунктом 49.16 статті 49 Податкового кодексу України визначено, що незалежно від наявності відмови у прийнятті податкової декларації платник податків зобов’язаний погасити податкове зобов’язання, самостійно визначене ним у такій податковій декларації, протягом строків, установлених цим Кодексом.

Відсутність в податкових деклараціях заповненого реквізиту «реєстраційний номер облікової картки платника податків або серія та номер паспорта» не свідчить про неприйняття таких звітних документів податковим органом. Вказана обставина є окремим недоліком, який не вказує на неможливість ідентифікації позивача як суб’єкта, який декларував орендну плату за земельні ділянки, та не свідчить про відсутність у позивача обов’язку погасити податкове зобов’язання, самостійно визначене ним у такій податкових деклараціях.

З урахуванням наведеного, колегія суддів погоджується з рішенням суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позову.

Водночас, колегія суддів звертає увагу на те, що  за змістом пункту 50.1 статті 50 Податкового кодексу України у разі якщо у майбутніх податкових періодах (з урахуванням строків давності, визначених статтею 102 цього Кодексу) платник податків самостійно (у тому числі за результатами електронної перевірки) виявляє помилки, що містяться у раніше поданій ним податковій декларації (крім обмежень, визначених цією статтею), він зобов’язаний надіслати уточнюючий розрахунок до такої податкової декларації за формою чинного на час подання уточнюючого розрахунку.

Таким чином, у зв’язку із виявленням помилкового декларування орендної плати за земельну ділянку позивач не позбавлений можливості подання уточнюючого розрахунку у порядку, визначеному нормами Податкового кодексу України.

Доводи касаційної скарги не дають підстав вважати, що при прийнятті оскаржуваного судового рішення були порушені норми матеріального чи процесуального права.

Відповідно до статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення — без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

За наведених обставин підстави для скасування рішення суду апеляційної інстанції відсутні.

Керуючись статтями 220, 221, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

у х в а л и в :

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Аграрно-виробнича корпорація «Січ» залишити без задоволення,  а постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 28 січня 2016 року — без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та на неї може бути подана заява про перегляд судових рішень Верховним Судом України з підстав та в порядку, що передбачені статтями 236-239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.

Судді    О.А. Веденяпін, О.В. Вербицька,  Ю.І. Цвіркун

Схожі публікації